Недитяче есе

Олександра Матвійчук · 2026

Це есе подано поруч із TRANSLATIONS 19,546 як документ свідчення.

Українська | English

За місяць буде чергова річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Українці вирішили відмовитися від ролі ідеальної жертви та чинити спротив російській агресії. Так звана «спеціальна військова операція», яка на переконання російських та західних аналітиків мала закінчитися за 4 дні, триває вже четвертий рік. У Києві зараз мінус 17 градусів морозу, але у багатьох будинках немає опалення, електрики, води та зв’язку, що ставить мільйонне місто на межі виживання. Схожа ситуація і в інших регіонах. Росія кожного дня цілеспрямовано руйнує цивільну інфраструктуру дронами та ракетами, що за визначення експертів ООН кваліфікується як злочини проти людяності.

У Києві надривно завиває сирена, а біля магазину плаче маленька дівчинка. Буквально за кілька секунд із магазину вибігає жінка, присідає навколішки та обіймає дитину. Питає, чого вона плаче, адже мами не було буквально 3 хвилини. Дитина схлипуючи каже, що скоро полетять ракети, а вона боїться померти без неї.

Діти ніколи не починають війни. Але саме вони найбільше страждають від її руйнівних наслідків. Ми займаємося документуванням воєнних злочинів, і база ініціативи «Трибунал для Путіна» вже налічує близько сотні тисяч епізодів. Серед них вагома частка воєнних злочинів проти дітей. Війна перетворює людей на цифри, бо коли кількість вимірюється сотнями тисяч вже складно охопити усі історії. І тому так важливо про них говорити.

Це історія про 13-річного Єлісея Рябоконя. У перші тижні повномасштабного вторгнення він із мамою та трирічним братиком опинився під російською окупацією у селі на Київщині. У будинках зникла електрика, майже не було води та їжі, цілі дні вони ховалися від вибухів у погребі. Мама зверталася куди тільки могла, щоб російські військові дозволили їй вивезти дітей у безпечне місце. Зрештою, вони погодилися, і навіть помахали навздогін, ніби бажаючи щасливої дороги. Але як тільки кілька машин із жінками та дітьми рушили, російські військові відкрили по ним вогонь. Автівки зупинилися, і люди почали випадати прямо на поле. Серед тих, хто загинув був Єлісей.

Людей, які вижили, росіяни змусили повернутися. Вони не дозволили матері забрати тіло сина. Пізніше не дозволили поховати його на кладовищі.  Тож маленького Єлісея поховали прямо біля будинку. У матері лишилася тільки посічена осколками червона шапка та біла футболка, яку вона одягла сину на куртку, щоб було видно, що їдуть цивільні.

Не було жодної легітимної причини, щоб так чинити із українськими дітьми. Так само, як не було жодної військової необхідності в цьому. Росіяни зробили ці жахливі речі тільки тому, що могли.

Українські діти опинилися під прицілом. Злочини проти дітей є елементом більш широкої геноцидальної політики, яку проводить Росія.  Путін відкрито говорить, що немає української нації, немає української мови, немає української культури. Ці слова обертаються на жахливу практику на окупованих територіях. Росіяни фізично знищують активних людей - мерів, журналістів, дитячих письменників, священників, вчителів, бізнесменів. Вони забороняють українську мову та культуру. Вони грабують та знищують українську культуру спадщину. Вони забирають українських чоловіків в російську армію. Вони віддають українських дітей у табори перевиховання, де їм говорять, що вони не українські, а російські діти, що їхні батьки чи рідні від них відмовилися, і вони будуть віддані у російські сім’ї, які виховують їх як росіян.

Для російських сімей, які живуть у депресивних регіонах Росії  усиновлення української дитини це часто просто спосіб заробітку. Діти опиняються без будь-якого захисту від насильства у родині, яка їх не любить та про них не піклується. Трагічна історія Олександра, якого розлучили із його сестрою та віддали до родини у Краснодарському краї, цьому яскраве підтвердження. Хлопчик повісився. Його тіло знайшли у лісосмузі, телефон був розбитий, а усі записи стерті. Друзі говорять, що він хотів повернутися до України, але російські органи опіки забрали у нього паспорт. Олександр, а також його сестра були серед цих майже 20 тисяч українських дітей, яких Росія незаконно вивезла із окупованих територій.

Для того, щоб знищити національну групу не потрібно вбивати усіх її представників. Можна примусово стерти їхню ідентичність - і вся національна група зникне. Саме  через цю політику проходять  1 мільйон 600 тисяч українських дітей, які за офіційними даними знаходяться на окупованих територіях.

Ці діти живуть в умовах постійного тиску та обмежень. Вони мусять навчатися за російськими підручниками, де Україна не існує як держава. Українська мова заборонена, то ж діти можуть її вчити тільки підпільно. Якщо у телефоні знайдуть будь-який українських контент – пісню, текст, підручник, то цим випадком займаються російські спецслужби.

Діти в окупації швидко запам’ятовують, чого не можна казати та робити. Вони перебувають у страху, що їхні слова можуть стати небезпечними. Деякі з них були свідками побиття та арештів батьків чи знайомих, або знають про це від друзів. Російські спецслужби практикують незаконні арешти та катування неповнолітних.

Ось як про це говорять самі діти, які виїхали з окупації: «Спочатку ти вибудовуєш навколо себе стіну, щоб за нею сховатися. Але з часом ця стіна починає на тебе давити. І я відчувала, що просто німію».

Росія відпрацювала цілу систему мілітаризації дітей в окупації. У школи регулярно запрошують російських військових для проведення лекцій по патріотичному вихованню. Батьків змушують віддавати дітей до спортивно-оздоровчих таборів, де вони носять військову форму, живуть в казармах та вчаться користуватися зброєю. Після 14 років українські діти примусово отримують паспорт Російської Федерації. Після 18 років вони підлягають примусовому призову до російської армії. Нічого дивного, що українські діти, які закінчували школи у 2014 році під час окупації Криму та східних областей, зараз воюють проти своєї держави у складі російської армії.

Одна із моїх подруг журналістка. Вона родом із маленького містечка, яке зараз окуповане. У її колишній школі тепер кожен ранок починається із того, що українські діти мають співати російський гімн. Одна дитина ніколи не співала. І зрештою вчитель запитала її чому, вона не співає російський гімн із усіма. Дитина відповіла, що не знає слів. То в чому проблема, каже вчителька, йди додому та вивчи слова напам’ять. Наступного дня вчителька поставила цю дитину перед усім класом та наказала співати російський гімн. Але замість російського ця дитина почала співати український гімн.

Якщо українські діти в окупації знаходять сили чинити спротив, то ми дорослі, точно не маємо жодного права опускати руки.

Наші партнери, які займаються психологічною реабілітацією дітей, що пережили воєнні злочини, повернулися із окупації чи депортації, зробили важливе опитування. І я хочу, щоб ви знали про що мріють ці діти:

Я мрію піти до школи. У мене було тільки онлайн навчання усі ці роки.

Я мрію стати футболістом та грати в національній збірній, щоб мої батьки на небі пишалися мною та говорили, це наш син.

Я мрію винайти щось таке, що рятує життя людей. Я досі не знаю чи треба для цього вчити хімію, я її не люблю, чи може обійдуся штучним інтелектом.

Я мрію стати відомою співачкою. Я любила співати разом із мамою, а вона завжди говорила мені, що я дуже талановита.

Я мрію стати головою ООН. Я не дозволю нікому розпочинати війни та когось ображати.

Я мрію, щоб моя бабуся, мій кращий друг Міша та моя собака були живі.

Я мрію про лего, новий комьютер, і щоб Росія перестала посилати на нас ракети та дрони.

Я мрію повернутися додому, коли це буде можливим.